Below are the 9 most recent journal entries recorded in marydg's LiveJournal:

Saturday, April 8th, 2006
12:37 pm	Наболело.... Многие считают, что раз человек ветеринар - то он всемогущч - и вполне реально вызвать его в любой ситуации и ждать от врача чуда во имя спасения жития того "любимого" существа на 4 лапках, в коих глазках они видят то что не могут найти в людях - доверие. Но кроме ветеринаров есть огромное количество знакомых "очень опытных собачников" который ну буквально всё знают, всё видят, у них самы "умные" ветеринарные справочники панацаи и т.п.. В прошлое воскресенье позвонила одна моя давняя знакомая женщина лет под 60, довольно интересная личность - которая живет как её хочеться и помнит кто она - ЖЕНЩИНА. У неё рожает пекинес. - Маш приди посмотри - чтото Олег уже смотрел, Наташа смотрела, и Люда с Таней тоже - а она все не рожает (соседи собачники собаку уже осмотрели, пришла очередь звать ветеринара). - Хорошо Таня приеду, но при условии, посторонних в доме чтобы небыло, собаке нужен покой, а не проходная. - Да Маша сейчас я всех выставлю нафиг вон. На том и порешили. В результате меня встречает консилиум из очень "умных и опытных" пекинесников нашего города Наташи (приятная тихая женщина - 6 пекинесов держит, по выставкам возит, ухаживает), и её все знающего, непереносящего любой критики мужу Олега. Ну что делать, я начинаю осматривать и тут же определяю что один щенок лежит поперек. Пекинес собака маленькая, развернуть щенка нереально. Я выноше вержикт собаку нужно кесарить. Но очень опытные собачники тут же убеждают хозяйку, что кесарить ненужно, щас она сама, вот мы ей окситоцинчику, вот мы ей масажик, вот мы её по ступенькам..... и т.п. Терпение у меня лопнулов 12 часуночи. Последний раз предложив свои услугив кесаревом и получив заверение что мол я не разбераюсь, а собакародит сама... я поехала домой, злая и голодная. В понедельник в 15 часов дня после безрезультатных попыток выколупать щенка чайной ложко, утопления его же в чреве матери 700 грамами отвара риса (что-бы смазать выход с матки - так написано ну в "очень умной" книге) и доз окситоцина меня уговаривают придти да прокесарить... Делать нечего собаку жалко. Я приехала, выставила всех неугодных за двери и начала работу, сначала правда мне пришлось акуратно сливать отвар риса из чрева сучки, доставать щенков, та первая как оказалась девочка, была уже искалечена чайной ложечкой но пока еще боролась и пыталась жить (прожила 4 часа) остальные 2 нормально живые. Я 40 минут обрабатывала и штопала искалеченую матку от пребывания там ложки с видать заточеным краем, матку почистила, акуратно зашила, всё зделала красиво, дождалась выхода с наркоза, расказала и написала Татьяне Ивановной как и что делать, как кормить, как за швом следить, чего можно а чего нельзя давать, 2 часа расказывала что нельзя чужим общаться со щенками, нельзя слушать чужие совет, вот тебе мой номер - звони хоть ночью и спрашивай. 3 дня было всё нормально - дети и мама кушают, шов заживает. Но толпа опытных, и очень правильных собачников таки дерет над ними шевство и начинают пишать в собаку кто что может... Мне больно писать, очень неприятно, какойто очень опытный баран засандалил в неё 5 кубов окситоцина - это на собаку весом 4,5 кг. Зачем спрашиваеться - на всякий случай говорит... Я капала её вчера весь день, ей дали 3 разных антибиотика, дексаметазон и окситоцин. Сегодня ночью в 4 часа утра она умерла, маленькаяЮ милая собака - стала очередной жертвой амбиций умных собачников и глупой хозяйки. Я нашла щенка другую маму - она их приняла и кормит и вылизывает, Татьяна Ивановна теперь венит себя - и правильно. Мне же это начинает надоедать. Зачем быть ветврачом - если кругом каждый второй собачник - думает что он ветеринар. И так часто... За прошлый месяц меня 3 раза вызывали к трупу... Люди верят вот придет врач, зделает умный чудесный укол и собака будет дальше вилять хвостом и заглядывать в глазки.... (8 Comments |Comment on this)
Wednesday, April 5th, 2006
1:36 pm	без темы http://www.dogster.com/show/winners.php?p=d&PHPSESSID=372329f7434dd5662c1161cab923240c#14 красивая подборка фотографий прикольных собак (Comment on this)
Tuesday, March 28th, 2006
7:50 pm	Конфеты и Правильные взрослые сердобольные тьотки - и совершенно глупая мама (Я) Последнее время я издала указ для всех знакомых и незнакомых - "ежель желаете чегото принести в гостинец моей Валерочке - несите фрукты, но нельзя носить нам конфеты, печенье, жвачки, сухарики и соленые орешки". Последних 3 месяца после нового года для меня превратились в сплошной подарочно сладкий "кошмар" - Все кто меня знал и знает мою дочь почли своим самым важным долгом в новом году преподнести Валерочке подарок под ёлочку. Что вы думаете нам дарили. Конфеты. Конфеты стали наполнять наш дом. Конфеты на шкафу, Конфеты в серванте, Конфеты на подоконнике, Конфеты в спальне под кроватью, на подоконнике. Даже на полке с постельным бельём мирно сосуществуют 8 подарков с различными дедами Морозами в перемешку с разными кондитерскими изделиями. Мы как то в январе по этикеткам подсчитали - нам подарили 27 кг конфет разных видов в разных упаковках. Как бы мы не старались, а дети народ такое - коли есть конфетка - так её надоть сразу скушать - иначе ведь, скушает кто-то другой. И начался кошмар. Есть мы не хотим, на улице мы кричим, в магазине закатываем истерику. Нервы мои сего не выдержали. И я постановила - "в день не больше 6 конфет" - идем в садик - конфетку в карман, и перед сном. Как только Валерка наша не извиваеться, какие сложные инженерные конструкции не делает из подручных средств (корпус от папиного компутера, сверху коробка из под обуви, а на верх стульчик детский - вчерашняя комбинация)на шкаф и в антресоли она пока добраться не смогла. Как бы то небыло но мы наконецто начинаем понемногу кушать. Тут приключились выборы. И мама с папой одев нарядно свою ненаглядную Валерочку пошли на изберательный участок проведать работающую там нашу общую подругу т.Юлю. По дороге туда папа по неподумав подарил Валерочке 75 копеек - "чтоб в кармане не звенели" понятие денег дочка усвола, но сколько что стоит она понять пока не может. На утро я отвела её в садик и когда забирала воспитательница пожалелась - "ваша Валера сегодня 3 раза уходила из садика - всё в магазин собиралась и одевалась сама и обувалась сама. Говорит пойду скуплюсь - а ты Ивановна тут жди - я скоро приду". Веду я Лерочку домой - она же в истереке - МАМА ДАЙ КОНФЕТКУ, КУПИ КОНФЕТКУ, ХОЧУ СУХАРИКИ, ДАЙ ОРЕШКИ. Идут нам на встречу разные люди и каждый смотрит на ситуацию по своему. Но тут нам по пути повстречалась - ОНА - МАТРОННА - 160 под 90 килограм и вся такая ПРАВИЛЬНАЯ. И начинаеться - стала она мне мораль читать: Тьотка - Женщина как вам не стыдно купите ребенку канфетки!!!! Валерка - МАМА ХОЧУ КОНФЕТКУ, НУ ДАЙ, НУ ДАЙ - демонстративно падает на колени.. я - Лера дома есть конфеты. Тьотка - Это же надо молодёжь пошла детей рожают а кормить не могут - ишь конфет ребенку не дает!!! Валерка - ХОЧУ СУХАРИКИ, -демостративно пытаемся упасть на живот. я - Лера идм. Тьотка - Я ЩАС МИЛИЦИЮ ПОЗОВУ, ВООБЩЕ ДЕТЬО ДО ГОЛОДНОГО ОБМОРОКА ДОВЕЛИ. Валерка ИСКОСА искоса подглядывая за женщиной начинает очекь красиво ей улыбаться но при этом всё равно подвывает, МАМА КУПИ, МАДА ХОЧУ, МАДА ДАЙ КОНФЕТУ, СУХАРИКИ И ЖВАЧКУ. Я подхватываю Лерку за куртку ставлю на ноги, встряхиваю и с заявлением - ПОЛНЫЙ ДОМ КОНФЕТ - ИДЕМ КУШАТЬ БУДЕМ - пытаюсь оттянуть дочь от столь благодарной зрительници. Но Валерка вознамерилась продолжить концерт и идти не желает, на колени бух, и такой взгляд на тьотку отправила, что у я себя почувствала сволочью а не мамой. Женщина говорит - ты поджожди здесь маленькая - купит тебе тьотя конфетку и спешит к ларьку. Дальше описывать не хочу, Просто тем у кого есть знакомые у кого маленькие дети - идя в гости не несите конфеты - лучше принесите им фруктов или цукат, или книгу или игрушку интересную развивающую... Как я вчера устала пока довела эту неблагодарную истеричную но сильно обожаемую Валерку домой. Пришлось ей отслужить вечернюю вахту в углу коридора, потом складывать игрушки и самой складывать свои вещи. Я была настолько в растроеных чувствах, ято отправила ребенка спать даже не почитав ей на ночь книгу и не пожелав "Спокойной ночи". Эта женщина орущаю на неграмотную мама - мне даже приснилась. А сегодня я чувствую себя разбитой и усталой - и всё потому что какаято очень умная женщина сильно разбираеться в детской психике и диете. (Comment on this)
Monday, March 27th, 2006
2:02 pm	Вибори Просто є бажання розповісти про вибори, спостерігаючи за ними. Є у мене подружка Юля, вона ж моя "совість", вона ж "собутильник!" мого чоловіка, вона ж - цікава іграшка для моєї дочки, ну і звичайно в її кишенях завжди знаходяться крихітки корму для нашої собаки та киці. Ось Юліна бабуля, від великого бажання покращити матеріальне становище онучки - котра хоч і студентка але стипендії не отримує - влаштовує її у склад місцевої виборчої комісії. І наша Юля (щоб не сперичатись з бабкою і отримати обіцяні гроші) у супроводі свого на вигляд страшенно грізного Ніко (німецька вівчарка) почала вечорами розносити по квартирам запрошення на вибори. І справу робить і собака дома не нудьгує. Але ж, як відомо, нажаль, у наш час є досить людей, котрі не полюбляють, та навіть ненавидять собак. Юлю не пускали в під’їзди, у неї відмовлялись приймати талони, але з боєм, матом і накопиченими образами у своїй душі Юля таки рознесла по своїй ділянці запрошення на вибори. Настала невеличка перерва у її дільнично-виборчій діяльності і ми завзято відсвяткували день народження моєї дочки, займались ми цією нетверезою справою 2 дні - само п’ятницю та суботу. У неділю, на 6 ранку, Юля, заручившись моїм "чесним словом", що я виведу її Ніко, пішла на дільницю... Вона вважала, що до першої години ночі вже звільниться і ми продовжимо святкувати свято моєї доці. Ага, звільнилась, вона ще досі там, рахує голоси, і звільниться не скоро. Ми завітали до неї у неділю в 15 годині, маючи на меті підняти їй настрій. Заходимо у спортивний зал місцевої гімназії #4. Стоять уздовж стіни розставлені столи (парти) за якими сидять дівчата, котрим доручили нелегку справу видавати виборцям їх бюлетені. На столах лежать великі кипи паперу на якому вказані координати та номера виборців. Навколо столів розставлені стільці на котрих розкладені різні види бюлетенів, щоб їх не попутати. Дівчата сидять на твердих шкільних стільцях, одна видає, інша відмічає. Черги людей до середини спортивного залу. Люди нервуються, сваряться - а дівчата приречено видають і відмічають. Спостерігачі сидять вздовж стін, на тих самих твердих дитячих стільцях, часина спить, дехто читає книжку, а інше зацікавлено ведуть друг з другом дискусії. З великими труднощами ми підійшли до Юлі - "Прийдіть після 20-ї, принесіть мені цигарки та чогось солодкого" Прийшли ми. в 21-й годині. Юля нарешті спромоглась підійти до нас. Ми пішли в відведену комісії шкільний клас. Там стоять парти, немає стільців, на парті кавоварка і великий казан картоплі нечищеної але відвареної... Це їх обід і вечеря. Їм привезли. Гарно. Кава та картопля відварена "в мундирі" - незабули видно про піст. Добре що є знайомі, ми принесли Юлі поїсти, потім поприносили їм іще пару знайомих. Зараз понеділок, друга годна дня. Вони досі рахують балетні. До них не пускають. Їсти передавати теж не можна. Вони не спали ніч. Юля телефонувала - "Принесіть води солодкої - хочу пити" - міліція не пускає і воду передати не дала. - "НЕМОЖНА"... (2 Comments |Comment on this)
Thursday, March 23rd, 2006
1:28 pm	Афоризмы Георгия Милляра НЕВИННОСТЬ - причина для удивления жениха. ВОДОЧНЫЕ КЛИЗМЫ - красиво, но как быть с закуской? СУБОРДИНАЦИЯ - никогда не напоминай слону, что его сделали из мухи. ПАСХАЛЬНАЯ ВЕЖЛИВОСТЬ - благодарю вас, у меня есть свои... ГОЛУБЫЕ - не тот случай, чтобы объявлять человечество в опасности. http://www.rol.ru/news/art/kino/02/09/05_006.htm (Comment on this)
Wednesday, March 22nd, 2006
1:18 pm	I Навтішалися. Налюбилися. Досита. Досхочу. Аж протверезіли очима. Чи так здалося? Ба, ні. Уже вона не готувалася до його приходу, як ще донедавна було. Та й він не дуже поспішав. Не відчував у собі того внутрішнього хвилювання при згадці про неї. Раніше це кохання настільки окрилювало його, що навіть в офісі ловив на собі захоплені погляди. Бо ходив пружно, з блискітками успіху в очах. І робота спорилась. Клієнти – вервечкою. Угода за угодою, вигідні для фірми. А нині чи притомився, чи день такий видався незручний: постійно мжичить за вікном. Блукання в павутині Інтернету в пошуку цікавої ідеї теж нічого не дають. Аж позіхи беруть. Сів у машину і подавсь додому. Дружина здивовано прочинила двері. – Так рано? Щось трапилося? – Голова болить. А чому, власне, мало трапитись? – раптом скипів. – Що вчасно додому вернувся? Вона сіла над якимсь шитвом, мовчки нахиливши голову. Така беззахисна і така терпляча. Йому стало шкода її. – Пробач. Що ти шиєш? – запитав м’яко. – В Аллочки друга донечка народилася. Хочу вишити подарунок, – зітхнула вона. – От, якби в нас, – раптом почав він високим голосом. І осікся. Не її вина, що в них нема дитяти. Він сам колись наказав знищити те маленьке нове життя, що жевріло в неї під серцем. Ще, мовляв, не утвердились, як належить, після інституту. Не надбали добра. І вона скорилась. Нині ж не допомагають ні першокласні лікарі, ні заморські курорти. «Еврика!» – прошепотів він з придихом. Аж вона здивовано скинула на нього погляд. А він, швидко проковтнувши вечерю, почав одягатися. – Згадав термінову справу,– кинув уже в дверях. Коли б і не говорив нічого, вона не перечила б. У їхній сім’ї це не заведено. Колись він сказав: «Щоб я докорів більше не чув!» І вона гордо стиснула губи, замкнувшись, здається, навіки у своїй невидимій оболонці. На сімейні взаємини виробила свою філософську позицію: він дає мені матеріальні блага, водить на престижні елітні вечори, возить за кордон, не перечить дрібним забаганкам. Роботу підібрав, щоб не нервувалась, не псувала собі кольору лиця, а мала заняття – для розрядки. То хіба їй корона з голови впаде, коли мовчки стерпить його витівки? Ну й що, що вона була кращою студенткою на курсі, і він не раз у неї списував контрольні? Життя по-своєму розставляє акценти. І вона мовчки, а часом і з привітною усмішкою подасть йому на вечерю щось оригінальне і смачненьке, навіть якщо він приволочиться за північ. Бо, може, це була ділова зустріч, частіше і в сауні чи барі вирішуються вигідні бізнесові справи. Він ще під час їхнього навчання в інституті вмів знайти потрібну людину в найнесподіванішій компанії. А коли й був у якоїсь там шльондри, то таки прибився додому. Вона ж сама ще в пору студентської юності казала йому, що бачить себе тихою гаванню, до якої поспішає капітан після штормового дня. Ось і має... Щоправда, цим капітаном уявляла не його. Він був завжди поруч. Зрештою, чи ж тільки він? Але ж він у думках завжди був про запас. Ставка була на іншого. Одначе той сказав, що гарна жінка – це клопіт для чоловіка. Дурний. Ніби в красивій оболонці все тільки пусте. Цікаво, як він там? От зустрітися б... Мабуть, пошкодував би... На якийсь час вона відірвалася від шитва, втупивши погляд у свій уявний світ. За вікном спалахнули ліхтарі. Хтось внизу виводив п’яним голосом: «Червону руту не шукай вечорами...» І це повернуло її у дійсність. А чоловік її тим часом припарковував автомобіль біля будинку на околиці міста. Піднявся сходами на третій поверх. «А що, маю право на свою умову, – думав по дорозі. – Квартиру з меблями купив, створив їй безбідний побут. Хто ж вона була до того? Звичайна собі молоденька самочка». Спіймав себе на думці, що вперше так судить про Любку. Він називав її саме так – Любка. Казав, що при цьому імені у нього злипаються губи і всередині щось клекотить. Своїм ключем звично відчинив двері. Вона сиділа, о, диво! – як і дружина, за шитвом. Не схопилась, не кинулась із вереском в обійми, як це було завжди, а мовчки, з-під лоба спостерігала, як він знімає капелюх, кашне, плащ, розшнуровує черевики, взуває тапці. Підійшов, пальцями легенько підняв підборіддя її – і аж подався назад: бліда, ненафарбована, вона нагадувала вицвілий малюнок на промокальному папері. Скільки ж то вони не бачились? І такі разючі зміни... Розглядала Любка і його. «Невже я можу мати дитину від цього підстаркуватого з набряками від перепоїв чоловіка? – здивовано запитала себе подумки. – Ще й масажі йому робила, щоб не обвисали щоки, живіт...» Так, колись її вельми тішило, що ця бізнесова вершина міста цілує її мізинець на нозі. Але тепер самолюбство вдоволене. І досить. – Що трапилось? – запитав він нарешті. – Я вагітна! – Наче з викликом чи образою вигукнула вона.– І вже пізно щось робити. Твої імпортні штучки виявились ненадійними. – То це ж чудово! – Ти збираєшся розлучатися? Він прикусив губу. – Ось бачиш, а мене роль покритки не влаштовує. І потім... я ще така молода. А тут пелюшки... – Я маю для тебе чудовий вихід. Ти хотіла за кордоном жити. Я тобі це влаштую. Але спершу тут народиш мені дитину. Відразу по пологах заберуть її від тебе. І ти чиста, без клопотів виписуєшся з лікарні. Тобі дають гроші, закордонний паспорт і рекомендаційний лист. Медсестри скрізь потрібні. Ще є час до родів зайнятися іноземною мовою. Репетитора найму. Не перевтомлюйся, звичайно, не нервуйся. Харчування буде на найвищому рівні. Вона слухала його з легкою іронічною посмішкою. Але якийсь момент ніби пересилила себе і обняла його, підставляючи для пестощів своє гаряче тіло. ІІ – Ну, як там, усе гаразд? Можемо приїжджати? – Так. І щоб у неї не виникло жодних підозрінь, пропоную показати трьох немовлят. У нас якраз є таке поповнення. Певен, що вона обере твого хлопчика. – Чудово! Головний лікар будинку дитини поклав телефонну трубку і покликав медсестру. – Перепеленайте малят. Зараз приїде одне подружжя вибирати собі спадкоємця. – Я б на їхньому місці взяла собі того хлопчика, що нам сьогодні привезли. – Я б теж. Гадаю, вони так і зроблять. За півгодини лискучий мерседес зупинився перед будинком дитини. – Ми вам там дещо привезли. Хай заберуть з багажника, – недбало мовив до головного лікаря господар автомобіля, подаючи тим часом руку дамі, яка сиділа в машині у розкішному норковому манто. У кімнаті перед ними лежали три білосніжні згорточки, в яких солодко посапували рожевощокі бутузики. Дама критично оглядала їх, і за хвилю звеліла: – Беремо оцього, що всередині. – Чому цього? – занепокоївся він.– Давай отого, що скраю. Дивись, який він гарненький. Вона здивовано глянула на нього: – Звідкіль тобі відомо, що це хлопчик? – По кольору стрічки. – Це вже втрутився головний лікар. – А мені б краще дівчинку. Буде помічниця. Вона вперто не хотіла брати його сина. А він, напевно, вперше відчув себе безпомічним. Глянув на головного лікаря, шукаючи порятунку. – Але ж то може бути дитина від неповноцінних батьків. – А чому ви впевнені, що тут нормальні? Інакше б вони від свого хлопчика не відмовилися. І взагалі, в мене душа до нього не лежить. Коли хочеш хлопчика, візьмемо цього другого. Так ні з чим і повернулися додому. Минуло ще кілька днів, украй нервових для нього. Нічого не клеїлося. Весь час думав про свою кровиночку десь там у громадському притулку. Часто телефонував до головного лікаря, цікавився, як там почуває себе хлопчик. Злився на дружину. І на себе, що затіяв цю справу. Вже й подумав, що краще було б залишити Любку тут. Тим часом повідомили йому, що тих двійко немовлят забирають з будинку дитини. Сказав про це дружині, підкресливши, що головний лікар зумисно залишив хлопчика, якого він собі сподобав. – Ну, коли ти так хочеш його, беремо,– усміхнулась несподівано. ...Головний лікар був «сама ввічливість». – Я знав, передчував, що ви приїдете знову. Тому зберіг для вас цього хлопчика. Я довідувався: його мати – студентка, яку обдурив коханий. – Я хотіла дівчинку. Але чоловіки більше до синів прихильні. Хай буде так... Минуло кілька літ. «І чого я була така вперта? – сама собі дивувалась жінка, розчісуючи русяві кучерики хлопчика. А як змінився мій супруг! Який турботливий, ніжний, уважний. Навіть вночі встає, коли малюк на щось скаржиться.» – О, муха! Мамо, мамо, погана муха. – Точно, синочку. Зараз ми її знищимо. Вона кинулася за міллю до вікна. І нараз зупинилася. Відчула, як по спині вгору пробирається неприємний холодок. Там, внизу, перед їхнім будиночком знову походжала, поглядаючи на їх вікна, молода, вродлива жінка. – Мамо, покажи, що ти там побачила. – Нічого, синочку, нічого цікавого, – промовила вона, притискаючи його до грудей. – Підемо до іншої кімнати. «Хто вона, і що їй тут треба?» – мов птаха в сільці, билася її тривожна думка. Ганна Харів "На перехресті доль" (1 Comment |Comment on this)
10:42 am	Моя семья с моими собаками У меня есть собаки: Юна (немецкий дог) и Байра (американский стафордшир) обе сучки (ну люблю я сучек) и обе не выносят друг друга (ну просто готовы поужинать друг другом). Сейчас Байра живет с родителями – она каким-то шестым чувством предугадывает папины сердечные проблемы и всегда вовремя предупреждает маму о наступающем кризисе. Юна же, живет с нами, у неё основная цель жизни: это активно лаять на чужих, охранять хозяйку от непотребных претензий мужа, нести на себе бремя ответственности за дочку. Кроме того - отслеживания питательных компонентов в ладошках нашей Валерочки, на столе в кухне, в кастрюлях на плите – это тоже её наипервейшая обязанность. Вообще описать уровень дружбы четырехлетней девочки и огромной догини просто наверное нереально. Если ребенок купается в ванной – так верный спасатель тут же строго наблюдает за уровнем воды в ванной, поминутно проверяет, не горячая ли вода, не много ли мыла в ванной, и вообще – вдруг полотенце забыли. Бдительная Юна помнит обо всём. Она конечно, ну просто обязана попробовать еду которой кормят ребенка – а вдруг несвежая еда, ну она просто обязана всё попробовать, кругом всунуть свой нос, понюхать рот у тех кто сидит без дела, торчать стоя на задних лапках у окна следить за происходящим на улице. Короче стараться быть в курсе всего, что происходит вокруг нашей «стаи», в которой она, безусловно, почти вожак. (3 Comments |Comment on this)
9:19 am	БІЛІ ВАРЕНИКИ (це не я написала, але мені сильно сподобалось) БІЛІ ВАРЕНИКИ – Доню! Приїхала! І внученька! Дайте я вас поцілую. Але чим я вас буду гостити? Що б то було подзвонити, що їдемо, зустрічай, бабо, дорогу внуцю. О, як ти вже гарно виросла. Мама радісно метушиться то коло нас, то коло плити, розігріваючи борщ і білі опецькуваті вареники. Ой, нене, як давно це було... Спогад підкочує під горло важкий клубок. Бо вже зустрічає мене лише відбиток маминого обличчя на чорному мармуровому обеліску. Мені не вистачає на ньому її рук. Це були не просто руки трудівниці, а дуже суттєве доповнення до її єства. Вона, коли й усміхалася, то рукою погладжувала куточки губ. А в комічних моментах її долоні, зустрівшись у сплеску, крильми злітали вгору, ніби хотіли пригасити невгамовний дзвінкий сміх. Мамині руки... Коли б можна було скласти разом усю працю, яку вони переробили, виросли б, напевно, гори Карпати. І були б вони помережені барвистими узорами, які вона поклала на десятки сорочок для хлопців і молодих газд, на дівочі сардаки і святкові запаски для поважних господинь. По війні люди шили одяг із домотканого полотна. І до праці, й до церкви. Й до шлюбу також. А вирізнявся він лише тоншим полотном та вишивкою. Володіли голкою всі жінки та дівчата. Проте весільні сорочки і блузки чомусь несли до мами, щоб вона вишивала. Може, тому, що візерунки з-під її рук виходили барвисті, веселі, і жоден не повторювався, немало дивуючи людей з усіх довколишніх сіл, так само, як і її спів, яким вона заглушувала ридання молодої вдови. Не раз потім говорила: «Я своє щастя розгубила на чужих вишиваних сорочках...» Ніколи не забуду одного випадку. Ми вже тоді жили в містечку на Прикарпатті. Мама приходила з роботи завжди стомлена, мовчазна. І тому я, відчуваючи за собою якусь незнану мною провину, швидко схоплювалася з-за книжок та зошитів і подавала їй вечерю. Найчастіше я варила суп з картоплею та квасолею. Благо, це росло на городі, який ми відвоювали з допомогою джигана в чагарників та псюрки. Ми жили під лісом, на горі, земля там була геть дика. І її окультурення відбивалося пухирчастими мозолями на моїх пальцях і долонях. Зате пізніше справно росла городина і колосилось жито, яке ми мололи потім на жорнах. Отож, я підсмажувала це борошно. Іноді грибочка знайду в лісі. І тоді розсіл у супі ставав пахучим, наче з м’ясом. Але мама спершу опускалася на стілець і неприродно тоненьким голосом видихала: «Питочки...» Я ставила біля її тарілки горнятко з водою. Вода в нас була незвичайна. Я набирала її під лісом, де постійно і влітку, і взимку весело жебоніло джерельце. То була смачна вода, з-під каменя, п’єш і відчуваєш, як сили вливаються. Зробивши кілька ковточків, мама відсувала чашку, поволі кришила в суп окраєць хліба. Так вона їла завжди. Спорожнілу тарілку відсувала від себе і, схиливши голову на п’ястуки, засинала просто за столом. Я, щоб її не розбудити, обережно прибирала посуд, бо знала, що ця кількахвилинна змора була їй найсолодша. Пізніше, вночі, вона, аби погамувати біль, енергійно колисатиме свої руки, як гойдають неспокійне дитя. Вона працювала то на будівництві, то коло землі чи на засолці капусти, огірків та інших овочів, де треба було носити важезні кошики і двигати бочки поперед себе. Тому не раз казала: «Вчися, дитино, щоб тебе колись так рученьки не боліли, як мене темну, неграмотну». А я, бачачи ту її мученьку, старалася хоч би чим-небудь зробити їй приємність: чи доброю оцінкою в «Щоденнику», чи вигаптуваним узором на серветці, чи смачною вечерею. Та якось я навіть дров не назбирала. Після уроків загадали нам заготовляти макулатуру. То ж бо верталися додому, коли вже вітер заганяв до кошари темну кудлату отару хмар. Змагаючи втому, підганяла я Олю, подругу по парті, яка й жила поруч: – Ходімо швидше, мама скоро з роботи прийде, а в мене і трісочки нема. Але матуся зустріла мене на порозі: – Щось ти сьогодні пізно... Зібралася пояснювати, та вона перебила мене: – Мий руки, будемо вечеряти. Сідаю за стіл, і тут мама ставить переді мною повну тарілку вареників. Білих, гладеньких, мов поросятка. Такі я бачила колись в Ольги. Але що нам рівнятися? У неї є тато. Він на промислі працює. Тому палять газом, а не дровами. Олі нове пальто справили. А я ходжу в старому, подарованому нам, лапсардаку. Бо ж ми самі. Тато загинув, мама лише рік, як з тюрми вийшла. Навіть мого братика вона не забирає від тітки в селі, поки станемо на ноги. – Мамцю, звідкіль це? – показую на вареники. – Їж і не питай. На ось підливу. Я теж гриба знайшла. Біля самої стежки, як ішла додому. Я, здається, ковтала вареники цілими і не помітила, як тарілка спорожніла. Підіймаю голову, і мало не застряг мені останній шматок у горлі. Мама сиділа навпроти мене, підперши руками підборіддя, а з очей у неї беззвучно бігли два струмочки... «Це я, негідниця, не залишила їй», – картаю себе. – Їж, доню, їж. Я тобі ще покладу, – чую, мов крізь туман.– Я плачу, бо мені здавалося, що не діжду вже того дня, коли поставлю на стіл білі пироги. «А де ж вона дістала петльовану муку?» – хотіла, було, запитати, та погляд ковзнув на папірець, забутий мамою на столі. – Мамо! Ви... Ви кров здавали?!. ...Лагідний і трохи винуватий погляд з портрета на чорному постаменті. Як і тоді, у відповідь на моє запитання. (1 Comment |Comment on this)
9:00 am	Ранок Спальня. Усі сплять. Я відчуваю - скоро потрібно просипатись, вставати. Мені сьогодні було так зручно спати. Тепло, не дуже чомусь зручно - але це напевно дочка перелізла зі свого ліжечка на моє і лягла посередині між мною і чоловіком, тому мені тісно... "Ну чо ж, пора просипатись скоро вже 6 ранку, потрібно приготувати сніданок, покормити Асю і Юну. Сходити з Юною в парк, щоб вона побігала і йти на роботу. Але, як же сьогодні я гарно спала." Відкриваю очі... І розумію, щось не так. Я лежу на краю ліжка. На мені лежить дві ковдри, на яких Киця Ася собі вмивається, збоку мене прижала дочка, спить гарно :) кулачок під щічкою, трохи зосереджена, щось сниться їй. Біля дочки, задерши всі 4 лапи вгору, спить наша догиня Юна, причому ніжки моєї Валерочки лежать у Юни на животі, і щоб не змерзнути накриті ковдрою, накривши і живіт Юни. І майже по центру ліжка спить він, чоловік. Не просто спить. Він розкинув руки, йому жарко, йому зручно. Власне зручно всім :) і всім тепло. Ладно думаю, не буду їх будити, хай сплять. Киця побігла радісно на кухню, знає зараз її погодують, і вона вже чекає на підвіконні біля свого блюдця на ранішню порцію корму. Одягаюсь іти в прак, кличу Юну. Тишина. Захожу у спальню, і бачу зміну на нашому ліжку. Валерочка поклала голову Юні на живіт і ніжно її обнімаючи спить. Юна з виразом повоного задоволення на наглій морду - дивиться на мене і дає зрозуміти - "Якщо ти Мама хоч іти в парк - я тебе не затримую, іди, гуляй. А я і далі тут посплю...." (3 Comments |Comment on this)